До 200-річчя від дня народження Богдана Леонтовича
У книзі Степана Гелея «Юрій Кучабський: Василь Кучабський. Сторінки життя.
Наукова спадщина» (Львів, 1997) зустрічаємо згадку про братів Леонтовичів. На
підставі того опису варто пригадати життя й працю Богдана (Теодора) Леонтовича.
Був це заслужений громадсько-політичний діяч із періоду «Весни народів» у
Галичині. Це — дуже важливий історичний відтинок, тим більше що Леонтович
займався також письменницькою, публіцистичною, композиторською діяльністю та
писав критичні статті на теми музикознавства й москвофільства.
Народився він у селі Щуткові (біля Любачева) 1812 року в сім’ї о. Івана й
Марії Леонтовичів. У рідному селі здобув початкову освіту й згодом учився в
Перемишлі та Львові. Леонтович чимало зусиль докладав до того, щоби 2 травня
1848 року в місті Лева було засновано першу українську леґальну політичну
організацію — Головну Руську (українську) раду, яка стала основним
представником інтересів українського населення Галичини перед центральним
урядом і виконувала цю місію протягом 1848—1851 рр.
Раду очолив єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин
Михайло Куземський і юрист Іван Борискевич, а секретарями — проповідник при
церкві Св. Юра Михайло Малиновський і службовець Кредитного товариства Богдан
Леонтович. Рада виступила із цінною вимогою — перед урядом доконати поділ
Галичини на дві окремі національні частини: українську — із центром у Львові, і
польську — із центром у Кракові.
Леонтович як секретар активно працював у Раді і добився, що з 15 травня
1848-го почала виходити газета «Зоря Галицька». Він став її співредактором. Ця
газета першою повідомила про скасування панщини, опублікувала також «Маніфест
Головної Руської ради у Львові», у якому відкрито заявлялося про єдність
східних і західних українських земель: «Ми, галицькі русини, належимо до
великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, із
чого два з половиною мільйони замешкує Галицьку землю. Цей нарід був колись
самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою
письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів, — одним словом, був у
доброму побуті, заможний і сильний».
Варто наголосити, що в жовтні 1848 року Леонтович увійшов до комісії, у
складі якої були ще М. Устиянович, І. Борискевич і інші громадські діячі, і з
їхньої ініціативи з метою об’єднати наукові сили й спрямувавити їхню працю на
благо свого народу був тоді скликаний «Собор руських учених». З’їзд відбувся у
Львові 19—26 жовтня, і в ньому взяло участь 118 учених із різних куточків
краю.
Згодом М. Грушевський дав високу оцінку цьому з’їздові. На з’їзді приймали
конструктивні рішення, особливо в галузі рідної мови, зокрема, учасники з’їзду
постановили, щоб у всіх галицьких школах запровадити українську мову. Було
засновано просвітянське товариство на зразок чеської «Матиці» та вирішено
достойно вшанувати пам’ять перемиського єпископа, великого благодійника й
мецената Івана Снігурського (1784—1847): за час свого єпископства він відновив
працю Духовної семінарії в Перемишлі, організував бібліотеку та крилошанську
друкарню, повсюдно закладав парафіяльні школи, надавав стипендії здібним
студентам із бідних родин, перетворив Перемишль на центр музичної освіти,
створивши кафедральний хор.
Активізувалося національне відродження, і, коли за прикладом Валуєва поляки
написали статтю О nieisnieniu Rusinоw i niema takego jezyka, Б. Леонтович
одразу опублікував брошуру Odwiedz na artykul umieszcony w № 2 Dziennika
Narodowego. Lwow, 1848, де засудив і розгромив такі ворожі погляди. Отже,
діяльність була спрямована слідами М. Шашкевича та його «Руської трійці»,
притому дуже активно тоді діяв Микола Устиянович і ін. 1848 року Леонтович
перший із-поміж діячів української культури й літератури збагнув, що нашій
нації, яка виривається на волю, потрібна пісня на кшталт французької
«Марсельєзи» — пісня, яка би піднімала національний дух народу. Тобто він
відчув потребу мати свій Гімн. Урешті, знайшов такий вірш о. Івана Гушалевича
«Мир вам, браття, всім приносим», написав музику, і цей його твір «1848 року був
визнаний Головною Руською радою за національний Гімн галицьких українців». Ось
пригадаймо приспів того гімну:
Разом руки собі даймо
І, як браття, ся любім.
Одні другим помагаймо
До одної цілі йдім!
У той час у Перемишлі вийшов у світ літературно-мистецький альманах «Лірвак
з-над Сяна». Дотримуючись одного з положень «Маніфесту Головної Руської ради»,
де йшлося, що «ми, галицькі українці, належимо до великого українського народу,
який одною мовою говорить», Леонтович опрацював статтю, у якій звернувся до норм
правопису, котрим користувалися на Великій Україні І. Котляревський, Г.
Квітка-Основ’яненко, М. Максимович, О. Бодянський. На цю тему виступив о.
Йосиф Левицький (1801—1860), професор богослов’я в Перемишлі, письменник і
публіцист, автор «Приручного словаря славено-польского» (1830) і граматики
української мови (1834), який тоді стояв на позиціях
т. зв. язичія, не розумів і недооцінював глибокої сутності суверенної мови.
Леонтович удався в полеміку з о. Й. Левицьким і продовжував боротьбу з
москвофільською течією. Зрештою, він ніколи не зраджував своїх політичних
поглядів. 1868 року Леонтович опублікував у львівському часописі «Правда» —
провідному органі народовців, який відіграв значну роль у поборюванні
москвофільства й у формуванні української національної свідомості, — свою
знамениту статтю «Семі роковини Тараса Шевченка у Львові». У цій статті він
подав не тільки звіт із концерту, приуроченого до цієї дати, а й зробив
глибокий професійний аналіз уперше виконаних для широкого загалу музичних
творів
М. Вербицького та М. Лисенка «Завіщанє» («Заповіт») на слова Т. Шевченка.
Лисенко написав музику до «Заповіту» 1868 року на замовлення львівської
«Громади», а Вербицький завдяки цьому твору став автором першої музичної
інтерпретації поезії Шевченка в Галичині.
Тут варто докладніше згадати про цей перший в історії українського народу
Шевченківський вечір, базуючись на статті Леонтовича. Захід, який було
заплановано провести в Народному домі, через протести москвофілів, що в цей час
уже ним володіли й не допускали туди свідомих українців, відбувся в залі
Польської стрільниці на вулиці Курковій (тепер — вул. Лисенка). Концерт мав
шалений успіх серед українців Львова та його околиць, які вщерть заповнили
залу. Організатором свята став о. А. Вахнянин — політичний діяч, композитор,
співак і дириґент. Під його дириґуванням хор виконав твори Вербицького й
Лисенка. Із декламаціями виступили К. Устиянович, О. Криницький і А.
Дольницький. На закінчення велику патріотичну промову виголосив В. Барвінський
— громадсько-політичний діяч, один із лідерів «народовців». По завершенні свята
його організатори роздавали лаврові листки з вінка, який прикрашав на сцені
портрет Т. Шевченка, це був зворушливий момент. Зауважмо, що згадана стаття Б.
Леонтовича мала непересічне значення: вона мобілізувала суспільство і донесла цю
врочисту звістку до кожної української людини в Галичині, а також палкі слова
геніального
Т. Шевченка:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…
Цей заклик завжди був і є актуальним, але тоді він звучав особливо:
«вставайте», наспіла пора, відгукніться серцем, душею і ділом. Варто сказати, що
Богдан Леонтович відіграв надзвичайно позитивну виховну роль у цій справі,
особливо коли працював у газеті «Основа». Його співробітниками були
К. Климкович і В. Шашкевич, усі разом вони дуже відкрито боролися проти
засилля москвофільського дурману. Після втрати «Основи» Леонтович зосередився
на роботі у Львівському повітовому суді як ад’юнкт і водночас працював на
посаді урядника цісарсько-королівського кредитного рустикального (селянського)
банку, створеного у Львові 1867 року. За якийсь час він працював у
Крилошанському (священицькому) кредитному банку «Заведеніе», заснованому
Святоюрським духовенством 1873-го, директором якого був його брат Іван
Леонтович. 1882 року, коли Б. Леонтовичу виповнилося 70 років, він вийшов на
пенсію й переїхав до сина в Новосілку Язловецьку. Там і помер 30 листопада
1886-го, на 74-му році життя, і похований на місцевому парафіяльному
цвинтарі.
У посмертній згадці (некролозі), опублікованій у часописі «Діло», автор,
який ховався під криптонімом «Б», писав: «Покійний Теодор родився щасливо на
рускім попівстві і сим дастся розтолкувати, що в хвили, коли націоналізм
будився в нашім народі, він від разу ступив на дорогу руского патріота, понятє
його о Руси скристалізувалось ясно. Він виховався рускою дитиною і тому не по
якійсь теорії з книжок, а душею знав, що він не єсть ні поляком, ні москалем.
Тільки руським, тобто, українським патріотом. Коли в нашій Галичині в 1850-х, а
вірніше, в 1860-х роках ідея єдинства Малої і Великої Руси почала прибирати
конкретніші форми, покійний Теодор остався вірний своєї ідеї по конець
життя».
Про його дружину мені не вдалося знайти хоч якихось матеріалів. Тому додам
ще згадку про найстаршого сина Б. Леонтовича — о. Володимира Леонтовича. Він
народився у Львові. Закінчив початкову школу й гімназію, після чого — Львівську
духовну семінарію. Священицький сан прийняв 1879 року. Першою його парафією в
1879—1882 рр. було містечко Миколаїв Жидачівського деканату; далі були місто
Скалат (1882—1883), село Дунаїв Перемишлянського деканату (1883—1884), а з
1884-го — Новосілки Язловецькі Бучацького деканату. Перебуваючи на парафії в
Новосілках Язловецьких, о. Леонтович побудував там нову муровану церкву Св.
вмч. Параскевії, широко розгорнув у парафії просвітницьку та громадську працю.
Болісно пережив смерть батька, а пізніше — і передчасну смерть брата Дениса, і
переїхав 1886 року до села Порхова (церква Покрови Пречистої Діви Марії) цього
ж Бучацького деканату. Там він і помер 8 червня
1897-го в 47-річному віці. Його брат Денис Леонтович (1868—1887), який
народився у Львові, після закінчення початкової школи навчався у Львівській
академічній гімназії, 1886-го склав матуру й записався на правничий факультет
Львівського університету. Водночас, іще змалку вивчав наполегливо музику й став
віртуозом-піаністом і композитором. На жаль, 21-річний Денис Леонтович
передчасно помер 29 квітня 1887-го від плямистого тифу, переживши свого батька
лише на п’ять місяців! Можна тільки додати, що Денис залишив після себе кілька
творів, серед яких — друкована композиція Souvenir a mademoiselle la Baronne
Hedvige Blazowska valse elegante pour piano par Denis Leontowicz. Про
непересічний талант Дениса Леонтовича свідчить те, що про його смерть
публікувалися некрологи в газетах «Діло» (1887 p., — Ч. 13) і «Новий Переломь»
(1887 р. — Ч. 430), а до перших роковин його смерті Остап Нижанківський у
двотижневику «Зоря» (1888 р. — Ч. 10. — С. 176—178) помістив статтю під
заголовком «Памяти Дениса Леонтовича въ першу рочницю єго смерти».
Вічна пам’ять діячам Леонтовичам!
Ярослав Стех
Наукова спадщина» (Львів, 1997) зустрічаємо згадку про братів Леонтовичів. На
підставі того опису варто пригадати життя й працю Богдана (Теодора) Леонтовича.
Був це заслужений громадсько-політичний діяч із періоду «Весни народів» у
Галичині. Це — дуже важливий історичний відтинок, тим більше що Леонтович
займався також письменницькою, публіцистичною, композиторською діяльністю та
писав критичні статті на теми музикознавства й москвофільства.
Народився він у селі Щуткові (біля Любачева) 1812 року в сім’ї о. Івана й
Марії Леонтовичів. У рідному селі здобув початкову освіту й згодом учився в
Перемишлі та Львові. Леонтович чимало зусиль докладав до того, щоби 2 травня
1848 року в місті Лева було засновано першу українську леґальну політичну
організацію — Головну Руську (українську) раду, яка стала основним
представником інтересів українського населення Галичини перед центральним
урядом і виконувала цю місію протягом 1848—1851 рр.
Раду очолив єпископ Григорій Яхимович, його заступниками стали крилошанин
Михайло Куземський і юрист Іван Борискевич, а секретарями — проповідник при
церкві Св. Юра Михайло Малиновський і службовець Кредитного товариства Богдан
Леонтович. Рада виступила із цінною вимогою — перед урядом доконати поділ
Галичини на дві окремі національні частини: українську — із центром у Львові, і
польську — із центром у Кракові.
Леонтович як секретар активно працював у Раді і добився, що з 15 травня
1848-го почала виходити газета «Зоря Галицька». Він став її співредактором. Ця
газета першою повідомила про скасування панщини, опублікувала також «Маніфест
Головної Руської ради у Львові», у якому відкрито заявлялося про єдність
східних і західних українських земель: «Ми, галицькі русини, належимо до
великого руського народу, що одною мовою говорить і лічить 15 мільйонів, із
чого два з половиною мільйони замешкує Галицьку землю. Цей нарід був колись
самостійний, рівнявся у славі з наймогутнішими народами Європи, мав свою
письменну мову, свої власні закони, своїх власних князів, — одним словом, був у
доброму побуті, заможний і сильний».
Варто наголосити, що в жовтні 1848 року Леонтович увійшов до комісії, у
складі якої були ще М. Устиянович, І. Борискевич і інші громадські діячі, і з
їхньої ініціативи з метою об’єднати наукові сили й спрямувавити їхню працю на
благо свого народу був тоді скликаний «Собор руських учених». З’їзд відбувся у
Львові 19—26 жовтня, і в ньому взяло участь 118 учених із різних куточків
краю.
Згодом М. Грушевський дав високу оцінку цьому з’їздові. На з’їзді приймали
конструктивні рішення, особливо в галузі рідної мови, зокрема, учасники з’їзду
постановили, щоб у всіх галицьких школах запровадити українську мову. Було
засновано просвітянське товариство на зразок чеської «Матиці» та вирішено
достойно вшанувати пам’ять перемиського єпископа, великого благодійника й
мецената Івана Снігурського (1784—1847): за час свого єпископства він відновив
працю Духовної семінарії в Перемишлі, організував бібліотеку та крилошанську
друкарню, повсюдно закладав парафіяльні школи, надавав стипендії здібним
студентам із бідних родин, перетворив Перемишль на центр музичної освіти,
створивши кафедральний хор.
Активізувалося національне відродження, і, коли за прикладом Валуєва поляки
написали статтю О nieisnieniu Rusinоw i niema takego jezyka, Б. Леонтович
одразу опублікував брошуру Odwiedz na artykul umieszcony w № 2 Dziennika
Narodowego. Lwow, 1848, де засудив і розгромив такі ворожі погляди. Отже,
діяльність була спрямована слідами М. Шашкевича та його «Руської трійці»,
притому дуже активно тоді діяв Микола Устиянович і ін. 1848 року Леонтович
перший із-поміж діячів української культури й літератури збагнув, що нашій
нації, яка виривається на волю, потрібна пісня на кшталт французької
«Марсельєзи» — пісня, яка би піднімала національний дух народу. Тобто він
відчув потребу мати свій Гімн. Урешті, знайшов такий вірш о. Івана Гушалевича
«Мир вам, браття, всім приносим», написав музику, і цей його твір «1848 року був
визнаний Головною Руською радою за національний Гімн галицьких українців». Ось
пригадаймо приспів того гімну:
Разом руки собі даймо
І, як браття, ся любім.
Одні другим помагаймо
До одної цілі йдім!
У той час у Перемишлі вийшов у світ літературно-мистецький альманах «Лірвак
з-над Сяна». Дотримуючись одного з положень «Маніфесту Головної Руської ради»,
де йшлося, що «ми, галицькі українці, належимо до великого українського народу,
який одною мовою говорить», Леонтович опрацював статтю, у якій звернувся до норм
правопису, котрим користувалися на Великій Україні І. Котляревський, Г.
Квітка-Основ’яненко, М. Максимович, О. Бодянський. На цю тему виступив о.
Йосиф Левицький (1801—1860), професор богослов’я в Перемишлі, письменник і
публіцист, автор «Приручного словаря славено-польского» (1830) і граматики
української мови (1834), який тоді стояв на позиціях
т. зв. язичія, не розумів і недооцінював глибокої сутності суверенної мови.
Леонтович удався в полеміку з о. Й. Левицьким і продовжував боротьбу з
москвофільською течією. Зрештою, він ніколи не зраджував своїх політичних
поглядів. 1868 року Леонтович опублікував у львівському часописі «Правда» —
провідному органі народовців, який відіграв значну роль у поборюванні
москвофільства й у формуванні української національної свідомості, — свою
знамениту статтю «Семі роковини Тараса Шевченка у Львові». У цій статті він
подав не тільки звіт із концерту, приуроченого до цієї дати, а й зробив
глибокий професійний аналіз уперше виконаних для широкого загалу музичних
творів
М. Вербицького та М. Лисенка «Завіщанє» («Заповіт») на слова Т. Шевченка.
Лисенко написав музику до «Заповіту» 1868 року на замовлення львівської
«Громади», а Вербицький завдяки цьому твору став автором першої музичної
інтерпретації поезії Шевченка в Галичині.
Тут варто докладніше згадати про цей перший в історії українського народу
Шевченківський вечір, базуючись на статті Леонтовича. Захід, який було
заплановано провести в Народному домі, через протести москвофілів, що в цей час
уже ним володіли й не допускали туди свідомих українців, відбувся в залі
Польської стрільниці на вулиці Курковій (тепер — вул. Лисенка). Концерт мав
шалений успіх серед українців Львова та його околиць, які вщерть заповнили
залу. Організатором свята став о. А. Вахнянин — політичний діяч, композитор,
співак і дириґент. Під його дириґуванням хор виконав твори Вербицького й
Лисенка. Із декламаціями виступили К. Устиянович, О. Криницький і А.
Дольницький. На закінчення велику патріотичну промову виголосив В. Барвінський
— громадсько-політичний діяч, один із лідерів «народовців». По завершенні свята
його організатори роздавали лаврові листки з вінка, який прикрашав на сцені
портрет Т. Шевченка, це був зворушливий момент. Зауважмо, що згадана стаття Б.
Леонтовича мала непересічне значення: вона мобілізувала суспільство і донесла цю
врочисту звістку до кожної української людини в Галичині, а також палкі слова
геніального
Т. Шевченка:
Поховайте та вставайте,
Кайдани порвіте
І вражою злою кров’ю
Волю окропіте…
Цей заклик завжди був і є актуальним, але тоді він звучав особливо:
«вставайте», наспіла пора, відгукніться серцем, душею і ділом. Варто сказати, що
Богдан Леонтович відіграв надзвичайно позитивну виховну роль у цій справі,
особливо коли працював у газеті «Основа». Його співробітниками були
К. Климкович і В. Шашкевич, усі разом вони дуже відкрито боролися проти
засилля москвофільського дурману. Після втрати «Основи» Леонтович зосередився
на роботі у Львівському повітовому суді як ад’юнкт і водночас працював на
посаді урядника цісарсько-королівського кредитного рустикального (селянського)
банку, створеного у Львові 1867 року. За якийсь час він працював у
Крилошанському (священицькому) кредитному банку «Заведеніе», заснованому
Святоюрським духовенством 1873-го, директором якого був його брат Іван
Леонтович. 1882 року, коли Б. Леонтовичу виповнилося 70 років, він вийшов на
пенсію й переїхав до сина в Новосілку Язловецьку. Там і помер 30 листопада
1886-го, на 74-му році життя, і похований на місцевому парафіяльному
цвинтарі.
У посмертній згадці (некролозі), опублікованій у часописі «Діло», автор,
який ховався під криптонімом «Б», писав: «Покійний Теодор родився щасливо на
рускім попівстві і сим дастся розтолкувати, що в хвили, коли націоналізм
будився в нашім народі, він від разу ступив на дорогу руского патріота, понятє
його о Руси скристалізувалось ясно. Він виховався рускою дитиною і тому не по
якійсь теорії з книжок, а душею знав, що він не єсть ні поляком, ні москалем.
Тільки руським, тобто, українським патріотом. Коли в нашій Галичині в 1850-х, а
вірніше, в 1860-х роках ідея єдинства Малої і Великої Руси почала прибирати
конкретніші форми, покійний Теодор остався вірний своєї ідеї по конець
життя».
Про його дружину мені не вдалося знайти хоч якихось матеріалів. Тому додам
ще згадку про найстаршого сина Б. Леонтовича — о. Володимира Леонтовича. Він
народився у Львові. Закінчив початкову школу й гімназію, після чого — Львівську
духовну семінарію. Священицький сан прийняв 1879 року. Першою його парафією в
1879—1882 рр. було містечко Миколаїв Жидачівського деканату; далі були місто
Скалат (1882—1883), село Дунаїв Перемишлянського деканату (1883—1884), а з
1884-го — Новосілки Язловецькі Бучацького деканату. Перебуваючи на парафії в
Новосілках Язловецьких, о. Леонтович побудував там нову муровану церкву Св.
вмч. Параскевії, широко розгорнув у парафії просвітницьку та громадську працю.
Болісно пережив смерть батька, а пізніше — і передчасну смерть брата Дениса, і
переїхав 1886 року до села Порхова (церква Покрови Пречистої Діви Марії) цього
ж Бучацького деканату. Там він і помер 8 червня
1897-го в 47-річному віці. Його брат Денис Леонтович (1868—1887), який
народився у Львові, після закінчення початкової школи навчався у Львівській
академічній гімназії, 1886-го склав матуру й записався на правничий факультет
Львівського університету. Водночас, іще змалку вивчав наполегливо музику й став
віртуозом-піаністом і композитором. На жаль, 21-річний Денис Леонтович
передчасно помер 29 квітня 1887-го від плямистого тифу, переживши свого батька
лише на п’ять місяців! Можна тільки додати, що Денис залишив після себе кілька
творів, серед яких — друкована композиція Souvenir a mademoiselle la Baronne
Hedvige Blazowska valse elegante pour piano par Denis Leontowicz. Про
непересічний талант Дениса Леонтовича свідчить те, що про його смерть
публікувалися некрологи в газетах «Діло» (1887 p., — Ч. 13) і «Новий Переломь»
(1887 р. — Ч. 430), а до перших роковин його смерті Остап Нижанківський у
двотижневику «Зоря» (1888 р. — Ч. 10. — С. 176—178) помістив статтю під
заголовком «Памяти Дениса Леонтовича въ першу рочницю єго смерти».
Вічна пам’ять діячам Леонтовичам!
Ярослав Стех