ЩЕ РАЗ ПРО ВІДБУТІ КОНГРЕСИ
ТА ОБГОВОРЮВАНІ ПРОБЛЕМИ В ЛІТЕРАТУРІ ПРО ЗАКЕРЗОННЯ
«Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не
за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття
самоповаги, людської і національної гідности» (Стус Василь)
Під впливом конгресів, які
відбувалися в першій половині поточного року у Польщі, я придбав і перечитав
вище заміщену фотографію книжки про Хомщини й Підляшшя, якої авторами є;
Юрій Макар, Михайло Горний, Віталій Макар, Анатолій
Cалюк, її назва «Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя
холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи». Т.
1, Дослідження (Чернівці: Букрек), 2011, 880 с., чорно-білі та кольорові
ілюстрації. Цей авторський солідний колектив у складі чотирьох дослідників на
базі зібраних в архівах України, Польщі та Канади матеріалів, із залученням
опублікованих документів і значної кількості наукових опрацювань, викладає
доволі широке і докладне бачення долі українців Холмщини та Південного Підляшшя
від їх вивезення углиб Росії під час Першої світової війни, їхні переживання у
складі міжвоєнної Польщі, під час Другої світової війни, евакуації (депортації)
на підставі угоди від 9 вересня 1944 р. до УРСР і ганебної акції «Вісла» -
депортації в кордонах повоєнної Польщі 1947 р. У першому томі матерял
опрацьований у 12 розділах. Титульна сторінка та її зворот, зміст, передмова,
вступ і післямова подані п’ятьма мовами - українською, польською, російською,
англійською та німецькою. Том споряджений списком скорочень та індексами -
іменним і географічним. Ця книга солідна і кожен розділ з 12-ти заслуговують на
велику увагу для всіх, хто цікавиться історією і долею етнічних українських
земель, які знайшлися поза межами сучасної нашої Батьківщини. Неще подам деякі
інші тематичні книги і матеряли, які на мою думку повинні познайомитися не лише
панелісти ІІ-го Конгресу українців у Польщі, що відбувся в Перемишлі
28-29 квітня 2012 році, та учасники V-го Конґресу Світової Федерації українських
лемківських об’єднань (СФУЛО), який відбувався від 12-13 травня того ж року в
Горлицях на Лемківщині. Зарівно один, як і другий Конгрес присутні заслухали
звітів організацій, проаналізовано депортації 1944-1946 рр. з
українських етнічних земель в Польщі до УРСР та в роботі Конґресів
головну увагу було приділено 65-річчю акцію «Вісла», яка була
перепровадсжена сталінськими репресивними методами польськими
військовими загонами в 1947 році і завдала ця акція україцям
Закерзоння надзвичайно багато горя, мученництва і жертв. Після приєднання
українських етнічних земель Закерзоння до Польщі по ІІ світової війни, на цій
території; Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння жило понад 700 тис. осіб
української національності. З
тогонасильно переселено до
УРСРбілля 480
тис., осіб,
а врамах акції«Вісла» в1947 р.
пацифікаційні
польські військадепортували
на північнозахідні землі
Польщі 140 тис.
осіб. Зарівно депортовані
акцією «Вісла», як і насильно переселювані до УРСР зазнали насильницьких
актів брітального терору. Учасники тих Конгресів, які відбувалися
в Польщі, у своїх постановах зверталися до найвищих органів влади так
в Польщі як і в Україні, щоб створити необхідні правові умови і
виправити заподіяні кривди депортованим та їхнім нащадкам. Щоб в кінці зняти
присуд ніби на волі, а невинно увязненим українцям у Польщі. Однак, коли пишу
про роботу тих Конгресів що відбувалися в Перемишлі і у Горлицях, мені на думку
неоднінно приходять „Конгреси
українців Холмщини і Підляшшя” та товариств; Лемків і
Любачівців, які діють на території України
і вони у своїх з'їздах і нарадах більш відкрито і відважно говрять про
заподіяні злочини, які українці Закерзоння переживали під час і після ІІ
світової війни. Як писав Володимир Винниченко «Історії України не можна читати
без брому» Цей вислів вповністю відповідає долі українців Закерзоння, які
пережили нечувані в історії трагедії і численні зневаги та поневолення.
Час швидко минає і хотяй в 90-х рр. ХХ ст. змінилися
політичнні державні системи в Польщі і в Україні, на жаль не змінилося
відношення до депортованих, замовчується те, що для демократичних правових
держав є недопустиме. На теритої Польщі, корінні громадяни Польщі українського
походження до кінця не є рівноправними громадянами з своїми сусідами поляками.
Не повернуто українцям батьківської землі, не засуджено на державтему рівні
акції «Вісла» та навіть утруднюється на жертвах українських спорудити нагробні
пам’ятники. На тему польсько-українських взаємин написано багато книжок цілі
ряд статейта різних публікацій, а навіть появилося
кільканайцять тематичних фільмів. Серед цієї широкої публікації, варто згадати
книгу „Трагедія Холмщини” в якій досконало описані спогади тих,
які у своїх свідченнях подають, численні акти терору й вандалізму, які
перечислюють свідки численні репресовані українці, на підставі яких можна собі
уявити розміри трагедій, що відбувалися на Холмщині, де зруйновано сотні
святинь, спалено більше 300 сіл. Ліквідовано весь етнос західної
гілки українського народу. Знищено цілий пласт духовної і матеріальної
культури, яка була складовою загальноукраїнської. Восени 1944 р. почалось
брутальне вигнання українського населення з тих земель, на яких споконвіку були
заселені українцями.За соціологічними дослідженнями переселених
львівським меморіалом свідчать: Лише 4% анкетованих сказали, що їх переселення
було добровільним, 96% засвідчили, що їх перевозили в антисанітарних умовах,
лише 15,8% були забезпечені житловими умовами, 68% голодували, а 44,6% зазнали
переслідувань, у 73,2% залишилась туга за рідним домом, а 55,7% з них хотіли б
повернутись назад в рідні сторони. Дотихчасові неодноразові звернення
покривджених до органів влад були проігноровані. Кожен з'їзд передає своїм
нащадкам свій біль, кривди і терпіння, які вони зазнали. Польська сторона
настерливо і з повною консеквенцієї домагається і вміє відстоювати свої
національні інтереси, за межами своєї країни. На жаль українцям покащо можна
лише позаздрити своїм сусідам полякам, яким польський уряд
допомагає позитивно вирішувати їхні проблеми, внутрі і поза межами Польщі. Для
прикладу 3 лютого 2011 р. польський парламент прийняв постанову про відзначення
як героїв всіх, хто воював у підпіллю за незалежну Польщу, в тому числі і тих,
що винищували українців, євреїв, чи білорусів. Всі тепер герої у Польщі.
Натомість у демократичній Польщі різко зросла кількість скрайних виступів як
проти ОУН та УПА, так і проти інших сучасних українських
патріотичних середовищ. Гидко писати, але режим Януковича в Україні дальше за
кагебіським стилем називає справжних національних геров УПА
зрадниками, а справжних зрадників кагебістів героями, тобто тих, які вивозили
українців в Сибір і у в'язницях без вироків рострілювали невинних людей. Ця
сучасна державна кліка за основну свою мету вважає награбувати
собі майна, а їй зовсім чужа місія дбати за народ і суверенітет
держави. Доволі багато ч матеряли, який пітведжує ці злочини, як ріовнож безліч
знаходимо матерялу про звірства НКВД. Щоб зрозуміти глибшу суть цих
подій, варто познайомитися із змістом статті «Прокляті солдати Польщі і
України» Климентія Москви, що була надрукована в газеиі «За вільну Україну
плюс», ч. 9 за 10 березня 2011 року. В статті серед іншого матеряли заміщено
таку документальну інформацію. «Після закінчення ІІ світової війти НСЗ
продовжував боротьбу під прикриттям гасла боротьби з «жидокомуністами», а
насправді ця боротьба в основному була спрямована проти українців. Для прикладу
« 6 червня 1945 р.загін НСЗ кількістю 300
осіб під командуванням майора Мечислава Пазерського (тепер героя!), виконуючи
наказ командира «Спеціальної акції» 16 округу НСЗ Зигмунда Воляніна позвірячому
стратив 194 українців в українському селі Верховина в Красниставському повіті у
Польщі. Серед 194 вбитих українців було 45 дорослих чоловіків, решта 149
страчених були жінки і діти різного віку». Хотілося
б спитати польських «об’єктивних» дослідників чи це, панове, не
була етнічна чистка? Атаких прикладів сотні,
можна наводити! У цьому місці хочеться пригадати, що українці Холмщини і
Підляшшя від 1943 року переживали страшні трагедії так званих етнічних чисток,
тобто шовіністично настроєне підпілля; АК– Армія Крайова, АЛ– Армія
Людова, НСЗ– Народові сили збройні, ВІН– Вільність і непідлеглість, ОЖЕЛ бяли,
БХ– Батальйони хлопські, Залізна сотня, в день і в ночі заливали простори землі
українською кров'ю. Немає слів в мові, щоб ними можна було докладно передати
всі незчислені жорстокості, роди моральних і фізичних мук катування і калічення
людей цілими селами на Холмщині. А захисту народ не мав, бо не було тут відділів
УПА, які б могли стати на оборону тероризованого населення. Згоріло тут сотні
українських сіл, замордовано десятки тисяч їх мешканців. Достатньо згадати
села: Стрільці, Моложів, Туганів, Сагринь, Бересть, Ласків, Новосілки, Крилів,
Шиховичі, Верховини, Модринь, Турковичі, а в тому Малковичі, Старий і Новий
Люблинець, Павлокому, Березку, Лежайск, Гораєць, Пискоровичі та ряд інших. В
селі Терка Ліського пові регулярна польська армія живцем спалила біля 37
українців разом з малими дітьми. Цей злочин часто порівнюють із злочином в
Єдвабнім, де живцем були спалені євреї. Таких випадків є значно більше, де
регулярна армія доконувала морди, досить згадати села; Матяшову
Волю, Люблинець, Вербицю та інші. Це теми для дослідів об'єктивних ІПН, які
чомусь це питання обминають. А це
встрісаючі
картини, про які треба говорити мовою Берези Картузької, Катиня, Концтабору
Явожна та інших місцевостей, в яких відбувалися
найогиднішімерзосвітні наруги над українською людиною. Щоб говорити
про Волинський конфлікт, треба глибоко призадуматись над причинами, які
породживали ці непорозуміння. Злочинна смерть і муки однакові для жертви
болісні, - кат є і залишається катом, а жертва жертвою. Це маленький фрагмент з
того, що проситься переповісти в ім'я пошани за загиблими. Дехто вживає такі
слова, як «народовбивство», яке ніколи не підлягає забуттю і ціну цього
народовбивства українці добре знають і пам'ятащть. Але також
розуміють, що кожен жах так з одної, як і другої сторони повинен
бути з однаковою гідністю оцінюваний. Жертви на
Холмщині, в Надсянні чи в Бескидах, як і жертви на Волині
треба розглядати чесно і сумлінно, без упереджень справедливо.
Наприклад у Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943 р., тобто до
початку польсько-українського збройного конфлікту на Волині, польське підпілля
знищило 40 провідних українських діячів… Багатьох українців Холмщини в серпні
1942 р.вразила звістка про загибель
священика с.Дратова Люблінського повіту
Степана Малєша, котрого польське підпілля закатувало разом з донькою Ольгою і
сусідами. Лише подумаймо у Перемиській
єпархії від 1943-1947 рр. польське підпілля замордувало 84 греко-католицьких
священиків разом з їхніми родинами. А в Грубешівському повіті від 26 травня
1943 р. по 22 травня 1944 року спалено 52 села й
замордовано при цьому 4. 000селян в тому 1 адвоката, 12 українських
священиків православних, 10 дяків, 11 агрононів, 15 народнх вчителів 15 війтів,,
12 урядовців та інших ( див.«Нарус історії Холмщини і Підляшшя» Євген Пастернак,
Вінніпег 1968, ст.426). У квітні-серпні 1942 р.
с. Кониволе Люблінського повіту
десять разів німіло від жаху, коли реакційне польське підпілля цілеспрямовано
нищили провідних діячів місцевих українців: Миколу Недзялка, Матвія Сачука,
Володимира Максимка, Антона Пуцяка, Гната Яртиха, Володимира Руцяка, Олександра
Яртиха, Марію, Ніну і Теодора Боршів, а в Людвині крик піднімався до небес,
коли в середині 1942 р. там хоронили жертви
того страшного терору Антіна Сачеву, Iвана
Яртиха, Матвія Плотникова. У цьому ж 1942
р. на Білгорайщині з польських рук впали
українські вчителі Антін Шавала та Теодор Когут, війт Рожанки Іван Шурба, Іван
Габуда та інші. На Грубешівщині 6 травня
1943 р. польською озброєною групою було
знищено 6 селян у Молокові, 26 травня – 12 мешканців Стрільців, 4 – у Тугані.
25 травня 1943 р вбито сенатора Івана Пастернака в
Білій на Підляшші, а у Грубешові також застерелено відомого українського
діяча полковника Якова Войнаровського, приблизно тоді ж загинув голова
допомогового комітету Микола Струтинський та його помічники Михайло Новосад і
Тимофій Стахурський, в селі Пасіки вбито 8 українців, забито на Володовщині
солтиса Колодянець Михайла Бришкевича, агронома з Кривоверби – Богдана
Панчишина, в Пахоллі закатовано родину Степана Нарашина. 13‑14 березня 1944
р.організовані банди спалили 14 українських
сіл, розстріляли або замордували 1500 українців, серед яких 70 відсотків були
діти і жінки. (Див. В. Сергійчук «Трагедія Волині». В.
Сергійчук М.І. К.,2009 с.18‑19, 68). Згадаймо, що в міжвоєнному
періодіпольський санаційний уряд не лише масово замикав українські
школи, перепроваджував пацифікації в 1930 р. в Гагичині, руйнавав в 1938 бр.
українські православні церкви на Холмщині і на Волині. Саме і ці антиукраїнські
акції були підгрунтям невдоволення і майбутньому конфліктів
польсько-українських, а сучасна політика Польщі до прумерення також не
провадить. А примирення і взаємне вибачення польсько-українське надзвичайно
потрібне для обох сторон. Але це примирення повинно базуватися на основі
чесного братерства і взаємопошани. У своїй книзі «Український здвиг на
Закерзонні» вище згадуваний Володимир Сергійчук
у своїй книзі розповідає про пробудження національної свідомості
лемків, надсянців, холмщан і підлящан, котрі протягом багатьох століть були
поневолені чужинцями і показує, як проти цього відродження Польща повела акції і
тортури проти українських діячів. Особливо яскраво і документально, цей же
автор описав події в книзі «Трагедія українців Польщі». А також широко
рознеслася слава про минулорічну книгу Галини
Щерби «Розквіт і трагедія Лемківщини» (Львів 2011). У своїй
книзі Г. Щерба аналізує переселення українців з
Лемківщини, Надсяння і Холмщини і пояснює яким воно було, - добровільним, чи
примусовим. А понадто чимало уваги авторка приділяє культурі і визвольним
змаганням наших гірняків. Цінною позицією є книга «Нарис історії
холмщини і підляшшя» Евгена Пастернака. Врешті ключевою і найбільш
яскравою книгою в цій тематиці є «Акція «Вісла», якої автором є
відомий історик Євген Місило. Не спосіб перерахувати всі, або
найголовніші видання з цієї тематики. Досить і того, щоб уявити
собі катаклізм братовбивства.
На підставі загального спогаду,
можна зробити конструктивний висновок, що українська сторона мимо пережитого
горя виявляє згоду до дялого,
примирення і міжнаціонального порозуміння між нашими народами.
Про польсько-українсьлкий діалог і примирення Кароліна
Вігура написала книжку п.н. «Вина народів. Прощення як стратегія ведення
політики». У своїй книзі авторка всебічно проаналізувала період ХХ
і ХХІ століття. Вона дослідила діяльність політиків, церковних діячів і на цій
основі намагалася ініціювати взаємне прощення. В книзі подається лист польських
єпископів до німецького єпископату в 1965 р., польсько-українська зустрі в
Павлокомі, яка бідбулася 13 травня 2006 році і це били спроби кітчу примирення.
Звичайно примирення, це велика справа в аспекті поєднання конфліктних сторон.
Про поєднання і прощення прекрасно написав у свому «Євангелії від юродивого»
відомий мислитель Мирослав
Маринович (сучасний проректор УКУ у Львові), ще в добу свого ув’язнення в СССР,
де сказано; «Я переконаний, що тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг
перероджень Зла. Без прощення людство не має майбутнього». Дісно
це найголовніший ключ до сейфу добросусідської
зичливої співпраці. На привеликий жаль є ворожі сили в першу чергу з польської
сторони, яким ані поєднання, ані прощення, а лише карколомна ненавість і
жалюгідний шовінізм не дозволяють їм стати на шлях порозуміння. До таких в
першу чергу злоненависників слід зарахувасти ксьондза Тадеуша
Ісаковича-Залеського, організатора найрізніших антиукраїнських пікетів, демагога
на велелюдних зустрічах і виголошуваних на них
тенденційних і ворожих доповідей, в яких односторонно цей псевдо
«місіомар» засуджує за всякі непорозуміння і конфліти українську сторону. Такий
«місіонар» як ксіондз Тадеуш не усамотнений, йому подібні елементи підсипають
солі до болісних ран обох наших народів і мобілізужть реакційні
сили до взаємної боротьби і дальшої
ненависти. До числа тих реакціонерів слід зарахувати таких
пашквілістів, як; Едвард Прус,Віктор Поліщук, Ева Семашко
та їм подібні. Звісно, така кліка задає багато
болю, шкоди і розпалює ворожнечу
серед наших народів. Хочемо
ми того чи ні, але ці нові закладувані міни гніву розбрату і ненависті не
іржавіють, але у відповідний час вони можуть експлодувати зі шкодою для обох
народів. Ці які прагнуть примирення повинні взнестися понад нації і з повним
об’єктивізмом цей складний вузол розв’язати. Вправді вийшла книга «Ostrowki.
Wolynskieludobojstvo» проВолинську трагедію з липня 1943 р., яку
опрацював Леон Попик (працівник Люблинського відділу Інституту
національної пам’яті), в якій автор у двох частинах книги з багато
ілюстрованим матерялом не зовсім об’єктивно розглядає
болячі справи. Ця книга, на
жаль далека від мосту поєднання обох сторін конфлікту. Книга яскраво свідчить про наявність у польському
суспільстві подвійних стандартів, особливо коли йдеться в українсько-польських
стосунках. Це ще один з
доказів, який підтверджує цю тезу, як
ставиться ІНП до української тематики. Зрештою свідоме
зіставлення Акції «Вісла» й конфлікту на Волині, це окремі розділи і їх слід
розглядати дуже уважно. Засуджуємо ідеологію нацизму і комунізму, а неможемо
спромогтися на державному рівні, щоб дати правову оцінку тим, які були не лише
позбавлені батьківської землі і майна, але підставових
громадянських прав і ця невизначенність триває по наші
дні. В цій антиукраїнській істерії,
українцям забрано все національне духовне життя та навіть протягом
часу їм уставово заборонено було називатись національним ім’ям. Всі українці були сказані на прискорене винародовлення і були
піддані етноцидові та ґеноцидові і наслідки цієї політики наявно пітверджуються
в переписах населення у Польщі. Важко стає на серці, що ця прекрасна українська
княжа земля Закерзоння, в тому мальовнича Лемківщина й Холмщина
сьогодні в здебільшого знайшлася в руїнах. Спалені українські оселі, знищений
віковічний доробок працьовитої вітки українського народу, який споконвіку жив
на своїй прабатьківській землі і насильницькоми і жорстокими методами був з неї
під штиками прогнаний. Там, де були українські оселі, у багатьох місцях
сьогодні ліс росте, деякі місцевості, а в тому церкви та історичні пам’ятники,
кладовища на завжди вимазані
з карт. Там, де родився хліб ростуть дикі хащі,
тернина, ялівець і заросля. Від Холмщини і Підляшшя, через джерела Сяну ген аж поза його коліно вище
Перемишля, від Ярослава -Переворська - Ланцюта – Лежанська – Любачова
-томашова Ряшева й Дубиці на півночі та вздовж південної
горбовини Лемківсьюого Бескиду з Балигородом, Сяноком, Ліськом, Романовом, Дуклею,
Барвінком, Змигородом, Коросном, Яслом, Горлицями, Грибовом, Новим і Старим
Санчами, Пивничною, Щавницею, Жегестовом, Криницею і Мушиною на півдні й заході,
з цього простору переселено насильно чимало українського населення до УССР, а
решту злочинна акція «Вісла» розсіяла по західних землях Польщі для повного
винародовлення, в такий ганебний спосіб розв’язано українське питання в Польщі.
Знищено віковічний
доробокукраїнців на цій
землі. Понадто
оба Конгресичимало уваги
приділялиетнічним проблемам, історичним культурно-освітним та тим найскладнішим питанням, як в тій складнійобстановці вижити і посутіна ті питання знаходиливідповіді Вони виходили іззаложення, аяк не ми тоді хто? Скаже нам– хто ми, звідки наші корені і чого ми
повинні прагнути та в якому напрямку нам прямувати, а головне конче як
пізнавати наші родинні, регіональні і національні родоводи. Особливо
V Конгрес СФУЛО тим питанням приділяв велику увагу, а на закінчення Горлицький
Форум обрав він Головну Управу, яку очолила відома діячка з Львова Софія Федин.
Можна б лише побажати успіхів в праці, щоб затирати
тавро кривд і тільки тоді затрюмфує справедливість, коли доб'ємося повного
засудження масового антиукраїнського терору. Не можна дальше
маніпулювати пустословям і стояти в місці, якому стояли наші попередники. Дальше
принижування депортованих, принижує в очах світу не лише виконавців того
страшного злочину, але кидає тінь на сучасну демократичну владу в
Польщі. Давно наспіла пора вибратись із тенет цього
на скрізь підступного міфу крутійства, яке було поширюване комуністичними
ідеологами. Неодноразові уроки історії треба належно засвоювати і
вивчити їх так, щоб помилки, протирічча,
кривди, несправедливості не породжували конфліктів та поганих наслідків, - між
нашими народами. В Україні кажить «Згода
будує, незгода руйнує». До цієї згоди ми разом повинні прямувати, бо вона нашим
народам дуже потрібна. Одже оба Конгреси закликали усі прогресивні
сили добитися справедливости і раз на завжди позбутися підступних взаємних
упереджень. На завершення в
підсумку хочеться закінчити оптимістичним закликомарівно автор
статті, як і дуже багато сучасних діячів вірить в наше краще майбутнє. Стер
беруть молоді покоління з обох сторін, вонироблять позитивну ставку
в наших взаєминах і це покоління вже втомлине від усіх цих упереджень і
політичної помсти. Всі заслуговує на толкове, розумне і краще
взаємне трактування, бо як сказано « Без вільної України, ніколи не буде
безпечна і вільна Польща».
Ярослав Стех
«Довічною ганьбою цієї країни буде те, що нас розпинали на хресті не
за якусь радикальну громадську позицію, а за самі наші бажання мати почуття
самоповаги, людської і національної гідности» (Стус Василь)
Під впливом конгресів, які
відбувалися в першій половині поточного року у Польщі, я придбав і перечитав
вище заміщену фотографію книжки про Хомщини й Підляшшя, якої авторами є;
Юрій Макар, Михайло Горний, Віталій Макар, Анатолій
Cалюк, її назва «Від депортації до депортації. Суспільно-політичне життя
холмсько-підляських українців (1915-1947). Дослідження. Спогади. Документи». Т.
1, Дослідження (Чернівці: Букрек), 2011, 880 с., чорно-білі та кольорові
ілюстрації. Цей авторський солідний колектив у складі чотирьох дослідників на
базі зібраних в архівах України, Польщі та Канади матеріалів, із залученням
опублікованих документів і значної кількості наукових опрацювань, викладає
доволі широке і докладне бачення долі українців Холмщини та Південного Підляшшя
від їх вивезення углиб Росії під час Першої світової війни, їхні переживання у
складі міжвоєнної Польщі, під час Другої світової війни, евакуації (депортації)
на підставі угоди від 9 вересня 1944 р. до УРСР і ганебної акції «Вісла» -
депортації в кордонах повоєнної Польщі 1947 р. У першому томі матерял
опрацьований у 12 розділах. Титульна сторінка та її зворот, зміст, передмова,
вступ і післямова подані п’ятьма мовами - українською, польською, російською,
англійською та німецькою. Том споряджений списком скорочень та індексами -
іменним і географічним. Ця книга солідна і кожен розділ з 12-ти заслуговують на
велику увагу для всіх, хто цікавиться історією і долею етнічних українських
земель, які знайшлися поза межами сучасної нашої Батьківщини. Неще подам деякі
інші тематичні книги і матеряли, які на мою думку повинні познайомитися не лише
панелісти ІІ-го Конгресу українців у Польщі, що відбувся в Перемишлі
28-29 квітня 2012 році, та учасники V-го Конґресу Світової Федерації українських
лемківських об’єднань (СФУЛО), який відбувався від 12-13 травня того ж року в
Горлицях на Лемківщині. Зарівно один, як і другий Конгрес присутні заслухали
звітів організацій, проаналізовано депортації 1944-1946 рр. з
українських етнічних земель в Польщі до УРСР та в роботі Конґресів
головну увагу було приділено 65-річчю акцію «Вісла», яка була
перепровадсжена сталінськими репресивними методами польськими
військовими загонами в 1947 році і завдала ця акція україцям
Закерзоння надзвичайно багато горя, мученництва і жертв. Після приєднання
українських етнічних земель Закерзоння до Польщі по ІІ світової війни, на цій
території; Лемківщини, Підляшшя, Холмщини, Надсяння жило понад 700 тис. осіб
української національності. З
тогонасильно переселено до
УРСРбілля 480
тис., осіб,
а врамах акції«Вісла» в1947 р.
пацифікаційні
польські військадепортували
на північнозахідні землі
Польщі 140 тис.
осіб. Зарівно депортовані
акцією «Вісла», як і насильно переселювані до УРСР зазнали насильницьких
актів брітального терору. Учасники тих Конгресів, які відбувалися
в Польщі, у своїх постановах зверталися до найвищих органів влади так
в Польщі як і в Україні, щоб створити необхідні правові умови і
виправити заподіяні кривди депортованим та їхнім нащадкам. Щоб в кінці зняти
присуд ніби на волі, а невинно увязненим українцям у Польщі. Однак, коли пишу
про роботу тих Конгресів що відбувалися в Перемишлі і у Горлицях, мені на думку
неоднінно приходять „Конгреси
українців Холмщини і Підляшшя” та товариств; Лемків і
Любачівців, які діють на території України
і вони у своїх з'їздах і нарадах більш відкрито і відважно говрять про
заподіяні злочини, які українці Закерзоння переживали під час і після ІІ
світової війни. Як писав Володимир Винниченко «Історії України не можна читати
без брому» Цей вислів вповністю відповідає долі українців Закерзоння, які
пережили нечувані в історії трагедії і численні зневаги та поневолення.
Час швидко минає і хотяй в 90-х рр. ХХ ст. змінилися
політичнні державні системи в Польщі і в Україні, на жаль не змінилося
відношення до депортованих, замовчується те, що для демократичних правових
держав є недопустиме. На теритої Польщі, корінні громадяни Польщі українського
походження до кінця не є рівноправними громадянами з своїми сусідами поляками.
Не повернуто українцям батьківської землі, не засуджено на державтему рівні
акції «Вісла» та навіть утруднюється на жертвах українських спорудити нагробні
пам’ятники. На тему польсько-українських взаємин написано багато книжок цілі
ряд статейта різних публікацій, а навіть появилося
кільканайцять тематичних фільмів. Серед цієї широкої публікації, варто згадати
книгу „Трагедія Холмщини” в якій досконало описані спогади тих,
які у своїх свідченнях подають, численні акти терору й вандалізму, які
перечислюють свідки численні репресовані українці, на підставі яких можна собі
уявити розміри трагедій, що відбувалися на Холмщині, де зруйновано сотні
святинь, спалено більше 300 сіл. Ліквідовано весь етнос західної
гілки українського народу. Знищено цілий пласт духовної і матеріальної
культури, яка була складовою загальноукраїнської. Восени 1944 р. почалось
брутальне вигнання українського населення з тих земель, на яких споконвіку були
заселені українцями.За соціологічними дослідженнями переселених
львівським меморіалом свідчать: Лише 4% анкетованих сказали, що їх переселення
було добровільним, 96% засвідчили, що їх перевозили в антисанітарних умовах,
лише 15,8% були забезпечені житловими умовами, 68% голодували, а 44,6% зазнали
переслідувань, у 73,2% залишилась туга за рідним домом, а 55,7% з них хотіли б
повернутись назад в рідні сторони. Дотихчасові неодноразові звернення
покривджених до органів влад були проігноровані. Кожен з'їзд передає своїм
нащадкам свій біль, кривди і терпіння, які вони зазнали. Польська сторона
настерливо і з повною консеквенцієї домагається і вміє відстоювати свої
національні інтереси, за межами своєї країни. На жаль українцям покащо можна
лише позаздрити своїм сусідам полякам, яким польський уряд
допомагає позитивно вирішувати їхні проблеми, внутрі і поза межами Польщі. Для
прикладу 3 лютого 2011 р. польський парламент прийняв постанову про відзначення
як героїв всіх, хто воював у підпіллю за незалежну Польщу, в тому числі і тих,
що винищували українців, євреїв, чи білорусів. Всі тепер герої у Польщі.
Натомість у демократичній Польщі різко зросла кількість скрайних виступів як
проти ОУН та УПА, так і проти інших сучасних українських
патріотичних середовищ. Гидко писати, але режим Януковича в Україні дальше за
кагебіським стилем називає справжних національних геров УПА
зрадниками, а справжних зрадників кагебістів героями, тобто тих, які вивозили
українців в Сибір і у в'язницях без вироків рострілювали невинних людей. Ця
сучасна державна кліка за основну свою мету вважає награбувати
собі майна, а їй зовсім чужа місія дбати за народ і суверенітет
держави. Доволі багато ч матеряли, який пітведжує ці злочини, як ріовнож безліч
знаходимо матерялу про звірства НКВД. Щоб зрозуміти глибшу суть цих
подій, варто познайомитися із змістом статті «Прокляті солдати Польщі і
України» Климентія Москви, що була надрукована в газеиі «За вільну Україну
плюс», ч. 9 за 10 березня 2011 року. В статті серед іншого матеряли заміщено
таку документальну інформацію. «Після закінчення ІІ світової війти НСЗ
продовжував боротьбу під прикриттям гасла боротьби з «жидокомуністами», а
насправді ця боротьба в основному була спрямована проти українців. Для прикладу
« 6 червня 1945 р.загін НСЗ кількістю 300
осіб під командуванням майора Мечислава Пазерського (тепер героя!), виконуючи
наказ командира «Спеціальної акції» 16 округу НСЗ Зигмунда Воляніна позвірячому
стратив 194 українців в українському селі Верховина в Красниставському повіті у
Польщі. Серед 194 вбитих українців було 45 дорослих чоловіків, решта 149
страчених були жінки і діти різного віку». Хотілося
б спитати польських «об’єктивних» дослідників чи це, панове, не
була етнічна чистка? Атаких прикладів сотні,
можна наводити! У цьому місці хочеться пригадати, що українці Холмщини і
Підляшшя від 1943 року переживали страшні трагедії так званих етнічних чисток,
тобто шовіністично настроєне підпілля; АК– Армія Крайова, АЛ– Армія
Людова, НСЗ– Народові сили збройні, ВІН– Вільність і непідлеглість, ОЖЕЛ бяли,
БХ– Батальйони хлопські, Залізна сотня, в день і в ночі заливали простори землі
українською кров'ю. Немає слів в мові, щоб ними можна було докладно передати
всі незчислені жорстокості, роди моральних і фізичних мук катування і калічення
людей цілими селами на Холмщині. А захисту народ не мав, бо не було тут відділів
УПА, які б могли стати на оборону тероризованого населення. Згоріло тут сотні
українських сіл, замордовано десятки тисяч їх мешканців. Достатньо згадати
села: Стрільці, Моложів, Туганів, Сагринь, Бересть, Ласків, Новосілки, Крилів,
Шиховичі, Верховини, Модринь, Турковичі, а в тому Малковичі, Старий і Новий
Люблинець, Павлокому, Березку, Лежайск, Гораєць, Пискоровичі та ряд інших. В
селі Терка Ліського пові регулярна польська армія живцем спалила біля 37
українців разом з малими дітьми. Цей злочин часто порівнюють із злочином в
Єдвабнім, де живцем були спалені євреї. Таких випадків є значно більше, де
регулярна армія доконувала морди, досить згадати села; Матяшову
Волю, Люблинець, Вербицю та інші. Це теми для дослідів об'єктивних ІПН, які
чомусь це питання обминають. А це
встрісаючі
картини, про які треба говорити мовою Берези Картузької, Катиня, Концтабору
Явожна та інших місцевостей, в яких відбувалися
найогиднішімерзосвітні наруги над українською людиною. Щоб говорити
про Волинський конфлікт, треба глибоко призадуматись над причинами, які
породживали ці непорозуміння. Злочинна смерть і муки однакові для жертви
болісні, - кат є і залишається катом, а жертва жертвою. Це маленький фрагмент з
того, що проситься переповісти в ім'я пошани за загиблими. Дехто вживає такі
слова, як «народовбивство», яке ніколи не підлягає забуттю і ціну цього
народовбивства українці добре знають і пам'ятащть. Але також
розуміють, що кожен жах так з одної, як і другої сторони повинен
бути з однаковою гідністю оцінюваний. Жертви на
Холмщині, в Надсянні чи в Бескидах, як і жертви на Волині
треба розглядати чесно і сумлінно, без упереджень справедливо.
Наприклад у Грубешівському повіті до перших днів квітня 1943 р., тобто до
початку польсько-українського збройного конфлікту на Волині, польське підпілля
знищило 40 провідних українських діячів… Багатьох українців Холмщини в серпні
1942 р.вразила звістка про загибель
священика с.Дратова Люблінського повіту
Степана Малєша, котрого польське підпілля закатувало разом з донькою Ольгою і
сусідами. Лише подумаймо у Перемиській
єпархії від 1943-1947 рр. польське підпілля замордувало 84 греко-католицьких
священиків разом з їхніми родинами. А в Грубешівському повіті від 26 травня
1943 р. по 22 травня 1944 року спалено 52 села й
замордовано при цьому 4. 000селян в тому 1 адвоката, 12 українських
священиків православних, 10 дяків, 11 агрононів, 15 народнх вчителів 15 війтів,,
12 урядовців та інших ( див.«Нарус історії Холмщини і Підляшшя» Євген Пастернак,
Вінніпег 1968, ст.426). У квітні-серпні 1942 р.
с. Кониволе Люблінського повіту
десять разів німіло від жаху, коли реакційне польське підпілля цілеспрямовано
нищили провідних діячів місцевих українців: Миколу Недзялка, Матвія Сачука,
Володимира Максимка, Антона Пуцяка, Гната Яртиха, Володимира Руцяка, Олександра
Яртиха, Марію, Ніну і Теодора Боршів, а в Людвині крик піднімався до небес,
коли в середині 1942 р. там хоронили жертви
того страшного терору Антіна Сачеву, Iвана
Яртиха, Матвія Плотникова. У цьому ж 1942
р. на Білгорайщині з польських рук впали
українські вчителі Антін Шавала та Теодор Когут, війт Рожанки Іван Шурба, Іван
Габуда та інші. На Грубешівщині 6 травня
1943 р. польською озброєною групою було
знищено 6 селян у Молокові, 26 травня – 12 мешканців Стрільців, 4 – у Тугані.
25 травня 1943 р вбито сенатора Івана Пастернака в
Білій на Підляшші, а у Грубешові також застерелено відомого українського
діяча полковника Якова Войнаровського, приблизно тоді ж загинув голова
допомогового комітету Микола Струтинський та його помічники Михайло Новосад і
Тимофій Стахурський, в селі Пасіки вбито 8 українців, забито на Володовщині
солтиса Колодянець Михайла Бришкевича, агронома з Кривоверби – Богдана
Панчишина, в Пахоллі закатовано родину Степана Нарашина. 13‑14 березня 1944
р.організовані банди спалили 14 українських
сіл, розстріляли або замордували 1500 українців, серед яких 70 відсотків були
діти і жінки. (Див. В. Сергійчук «Трагедія Волині». В.
Сергійчук М.І. К.,2009 с.18‑19, 68). Згадаймо, що в міжвоєнному
періодіпольський санаційний уряд не лише масово замикав українські
школи, перепроваджував пацифікації в 1930 р. в Гагичині, руйнавав в 1938 бр.
українські православні церкви на Холмщині і на Волині. Саме і ці антиукраїнські
акції були підгрунтям невдоволення і майбутньому конфліктів
польсько-українських, а сучасна політика Польщі до прумерення також не
провадить. А примирення і взаємне вибачення польсько-українське надзвичайно
потрібне для обох сторон. Але це примирення повинно базуватися на основі
чесного братерства і взаємопошани. У своїй книзі «Український здвиг на
Закерзонні» вище згадуваний Володимир Сергійчук
у своїй книзі розповідає про пробудження національної свідомості
лемків, надсянців, холмщан і підлящан, котрі протягом багатьох століть були
поневолені чужинцями і показує, як проти цього відродження Польща повела акції і
тортури проти українських діячів. Особливо яскраво і документально, цей же
автор описав події в книзі «Трагедія українців Польщі». А також широко
рознеслася слава про минулорічну книгу Галини
Щерби «Розквіт і трагедія Лемківщини» (Львів 2011). У своїй
книзі Г. Щерба аналізує переселення українців з
Лемківщини, Надсяння і Холмщини і пояснює яким воно було, - добровільним, чи
примусовим. А понадто чимало уваги авторка приділяє культурі і визвольним
змаганням наших гірняків. Цінною позицією є книга «Нарис історії
холмщини і підляшшя» Евгена Пастернака. Врешті ключевою і найбільш
яскравою книгою в цій тематиці є «Акція «Вісла», якої автором є
відомий історик Євген Місило. Не спосіб перерахувати всі, або
найголовніші видання з цієї тематики. Досить і того, щоб уявити
собі катаклізм братовбивства.
На підставі загального спогаду,
можна зробити конструктивний висновок, що українська сторона мимо пережитого
горя виявляє згоду до дялого,
примирення і міжнаціонального порозуміння між нашими народами.
Про польсько-українсьлкий діалог і примирення Кароліна
Вігура написала книжку п.н. «Вина народів. Прощення як стратегія ведення
політики». У своїй книзі авторка всебічно проаналізувала період ХХ
і ХХІ століття. Вона дослідила діяльність політиків, церковних діячів і на цій
основі намагалася ініціювати взаємне прощення. В книзі подається лист польських
єпископів до німецького єпископату в 1965 р., польсько-українська зустрі в
Павлокомі, яка бідбулася 13 травня 2006 році і це били спроби кітчу примирення.
Звичайно примирення, це велика справа в аспекті поєднання конфліктних сторон.
Про поєднання і прощення прекрасно написав у свому «Євангелії від юродивого»
відомий мислитель Мирослав
Маринович (сучасний проректор УКУ у Львові), ще в добу свого ув’язнення в СССР,
де сказано; «Я переконаний, що тільки прощенням можна обірвати одвічний ланцюг
перероджень Зла. Без прощення людство не має майбутнього». Дісно
це найголовніший ключ до сейфу добросусідської
зичливої співпраці. На привеликий жаль є ворожі сили в першу чергу з польської
сторони, яким ані поєднання, ані прощення, а лише карколомна ненавість і
жалюгідний шовінізм не дозволяють їм стати на шлях порозуміння. До таких в
першу чергу злоненависників слід зарахувасти ксьондза Тадеуша
Ісаковича-Залеського, організатора найрізніших антиукраїнських пікетів, демагога
на велелюдних зустрічах і виголошуваних на них
тенденційних і ворожих доповідей, в яких односторонно цей псевдо
«місіомар» засуджує за всякі непорозуміння і конфліти українську сторону. Такий
«місіонар» як ксіондз Тадеуш не усамотнений, йому подібні елементи підсипають
солі до болісних ран обох наших народів і мобілізужть реакційні
сили до взаємної боротьби і дальшої
ненависти. До числа тих реакціонерів слід зарахувати таких
пашквілістів, як; Едвард Прус,Віктор Поліщук, Ева Семашко
та їм подібні. Звісно, така кліка задає багато
болю, шкоди і розпалює ворожнечу
серед наших народів. Хочемо
ми того чи ні, але ці нові закладувані міни гніву розбрату і ненависті не
іржавіють, але у відповідний час вони можуть експлодувати зі шкодою для обох
народів. Ці які прагнуть примирення повинні взнестися понад нації і з повним
об’єктивізмом цей складний вузол розв’язати. Вправді вийшла книга «Ostrowki.
Wolynskieludobojstvo» проВолинську трагедію з липня 1943 р., яку
опрацював Леон Попик (працівник Люблинського відділу Інституту
національної пам’яті), в якій автор у двох частинах книги з багато
ілюстрованим матерялом не зовсім об’єктивно розглядає
болячі справи. Ця книга, на
жаль далека від мосту поєднання обох сторін конфлікту. Книга яскраво свідчить про наявність у польському
суспільстві подвійних стандартів, особливо коли йдеться в українсько-польських
стосунках. Це ще один з
доказів, який підтверджує цю тезу, як
ставиться ІНП до української тематики. Зрештою свідоме
зіставлення Акції «Вісла» й конфлікту на Волині, це окремі розділи і їх слід
розглядати дуже уважно. Засуджуємо ідеологію нацизму і комунізму, а неможемо
спромогтися на державному рівні, щоб дати правову оцінку тим, які були не лише
позбавлені батьківської землі і майна, але підставових
громадянських прав і ця невизначенність триває по наші
дні. В цій антиукраїнській істерії,
українцям забрано все національне духовне життя та навіть протягом
часу їм уставово заборонено було називатись національним ім’ям. Всі українці були сказані на прискорене винародовлення і були
піддані етноцидові та ґеноцидові і наслідки цієї політики наявно пітверджуються
в переписах населення у Польщі. Важко стає на серці, що ця прекрасна українська
княжа земля Закерзоння, в тому мальовнича Лемківщина й Холмщина
сьогодні в здебільшого знайшлася в руїнах. Спалені українські оселі, знищений
віковічний доробок працьовитої вітки українського народу, який споконвіку жив
на своїй прабатьківській землі і насильницькоми і жорстокими методами був з неї
під штиками прогнаний. Там, де були українські оселі, у багатьох місцях
сьогодні ліс росте, деякі місцевості, а в тому церкви та історичні пам’ятники,
кладовища на завжди вимазані
з карт. Там, де родився хліб ростуть дикі хащі,
тернина, ялівець і заросля. Від Холмщини і Підляшшя, через джерела Сяну ген аж поза його коліно вище
Перемишля, від Ярослава -Переворська - Ланцюта – Лежанська – Любачова
-томашова Ряшева й Дубиці на півночі та вздовж південної
горбовини Лемківсьюого Бескиду з Балигородом, Сяноком, Ліськом, Романовом, Дуклею,
Барвінком, Змигородом, Коросном, Яслом, Горлицями, Грибовом, Новим і Старим
Санчами, Пивничною, Щавницею, Жегестовом, Криницею і Мушиною на півдні й заході,
з цього простору переселено насильно чимало українського населення до УССР, а
решту злочинна акція «Вісла» розсіяла по західних землях Польщі для повного
винародовлення, в такий ганебний спосіб розв’язано українське питання в Польщі.
Знищено віковічний
доробокукраїнців на цій
землі. Понадто
оба Конгресичимало уваги
приділялиетнічним проблемам, історичним культурно-освітним та тим найскладнішим питанням, як в тій складнійобстановці вижити і посутіна ті питання знаходиливідповіді Вони виходили іззаложення, аяк не ми тоді хто? Скаже нам– хто ми, звідки наші корені і чого ми
повинні прагнути та в якому напрямку нам прямувати, а головне конче як
пізнавати наші родинні, регіональні і національні родоводи. Особливо
V Конгрес СФУЛО тим питанням приділяв велику увагу, а на закінчення Горлицький
Форум обрав він Головну Управу, яку очолила відома діячка з Львова Софія Федин.
Можна б лише побажати успіхів в праці, щоб затирати
тавро кривд і тільки тоді затрюмфує справедливість, коли доб'ємося повного
засудження масового антиукраїнського терору. Не можна дальше
маніпулювати пустословям і стояти в місці, якому стояли наші попередники. Дальше
принижування депортованих, принижує в очах світу не лише виконавців того
страшного злочину, але кидає тінь на сучасну демократичну владу в
Польщі. Давно наспіла пора вибратись із тенет цього
на скрізь підступного міфу крутійства, яке було поширюване комуністичними
ідеологами. Неодноразові уроки історії треба належно засвоювати і
вивчити їх так, щоб помилки, протирічча,
кривди, несправедливості не породжували конфліктів та поганих наслідків, - між
нашими народами. В Україні кажить «Згода
будує, незгода руйнує». До цієї згоди ми разом повинні прямувати, бо вона нашим
народам дуже потрібна. Одже оба Конгреси закликали усі прогресивні
сили добитися справедливости і раз на завжди позбутися підступних взаємних
упереджень. На завершення в
підсумку хочеться закінчити оптимістичним закликомарівно автор
статті, як і дуже багато сучасних діячів вірить в наше краще майбутнє. Стер
беруть молоді покоління з обох сторін, вонироблять позитивну ставку
в наших взаєминах і це покоління вже втомлине від усіх цих упереджень і
політичної помсти. Всі заслуговує на толкове, розумне і краще
взаємне трактування, бо як сказано « Без вільної України, ніколи не буде
безпечна і вільна Польща».
Ярослав Стех